Учнівські роботи

 Есе на тему:«Лиш боротись—значить жить» (І. Франко)

Верещак Єлізавети Олександрівни 

(Диплом ІІ ступеня)

Загальновідомо, що у найскрутніші хвилини буття, у дні, коли гостро стоїть питання боротися чи здатися, із глибин народу народжується оборонець волі, честі, справедливості і взагалі майбутнього. Саме такими були Богдан Хмельницький та Пилип Орлик, Михайло Грушевський та Володимир Винниченко... Так було з Шевченком, так дещо пізніше було і з Франком, який узяв на себе тягар коваля, «національного каменяра», народного провідника. «Віддати працю свого життя тому простому народові»,—сенс життя Івана Яковича Франка—геніального художника слова, вченого, громадського і політичного діяча, людини титанічної праці.

         Що означає слово «боротися», добре знає народ України. Протягом багатьох поколінь (і на даний час) ми те і робимо, що боремося за цілісність і незалежність держави. Не дивно, що слова Івана Франка «лиш боротись— значить жить» можна вважати кредом усього українського народу.

         Поет залишив нащадкам величезну спадщину патріотичної лірики. Герой поезій Івана Яковича—це людина-борець, що піднялась на захист пригноблених. Яскравим прикладом цього слугують вірші «Гімн», «Каменярі», «Гримить»... Поезія «Земле, моя всеплодющая мати...» сповнена передчуттям соціальної бурі, полум'яною вірою у світле майбутнє рідного народу. З таких віршів склалася збірка «З вершин і низин». Вона звучала як відгук болю, гніву, правди, що йде з глибин народних низів, розкривала велику силу народу, його прагнення осягнути вершини соціальної справедливості, зійти на висоти. Ідеєю названих творів є утвердження думки про необхідність змін.

Поет вважав своїм обов'язком підтримати дух народу в боротьбі за краще майбутнє. Саме ця думка є головною у вірші «Гімн. Замість пролога». Образ вічного революціонера сприймається як безсмертний дух народу, що не мириться з поневоленням і гнітом. Його незбориму силу не можуть подолати ні тортури, «ані тюремні царські мури», ні вимуштруване військо. У вірші показано і соціальне середовище, де витає дух вічного революціонера:

Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремісницьких,

По місцях недолі й сліз.

Закінчується твір розгорнутим риторичним питанням, що містить у собі й відповідь: нове життя неодмінно настане.

Отже, ліричний герой у поезіях Івана Франка—це народ України, незламний, сповнений сили, готовий змінити майбутнє на краще. Ми боролися, боремося і будемо боротися за щасливе і вільне життя у нашій вільній Україні.

Оповідання з діалогом "Розмова з краплею води"

Як з’явилася веселка

Ковальчука Юрія Володимировича

(Х Міжнародний еколого-валеологічний конкурс "Вода - джерело життя)

Давним-давно у далекій країні Крапляндії серед тендітних мешканців з’явилася товста і незграбна крапля. Стрункі крапляни глузували з Краптузі (так її прозвали), не хотіли з не ні гратися, ні танцювати.

-         Злі ви. Сірі. Любите лише себе, - сказала Краптузя і залишила місто.

Довго вона блукала чи ні, того ніхто не знає. Та трапилося їй на шляху піщане місто.

-         Цікаво, що тут трапилося? І де всі мешканці? – подумала Краптузя.

-         Допоможіть… -  Раптом почула вона. – Допоможіть…

Крапля озирнулася і помітила малесеньку квіточку, голівка якої ледь виглядала з-під піску.

-         Допоможіть, - прошепотіла Фіалка.

Краптузя схилилася над квіткою. Шкода їй стало немічну, заплакала крапля, бо не знала, чим може допомогти.

І сталося диво: Краптузині сльози змили пісок з вулиць міста, а напівмертві квіти, напившись водиці, попіднімали свої голівки.

-         Дякую! – сказала Червона Троянда. – Ти врятувала наше місто від смерті. - Твої

щирі сльози співчуття вдихнули у нас життя.

Краптузя дивилася на неймовірної краси квіти, які почали її оточувати, і не могла вимовити жодного слова. Вона ще ніколи не бачила таких яскравих барв.

-         Чим ми можемо віддячити тобі за твою доброту? – спитала королева.

-         Я така сіра, товста. Зі мною ніхто не хоче гратися. О! Якби мені хоч одну барву,

тоді крапляни перестали б глузувати з мене.

-         Я дам тобі свою барву, - сказала Червона Троянда.

-         А я свою, - додала Фіалка.

-         І я дам. І я дам. – Чулося звідусіль.

Отримавши дарунки, повернулася Краптузя додому. Крапляни  не впізнали її, бо після пролитих сліз стала вона стрункою. Краптузя забула старі образи і радо обнімала своїх братів та сестер.

А вранці, коли сонце піднялось над міською вежею, мешканці міста спостерігали небачене видовище: з неба до будинку Краптузі простягнулась різнокольорова стежечка. Зрозуміли крапляни, як вони негарно поводилися з краплею, соромно їм стало і заплакали. Як тільки перша сльоза скотилася по обличчю краплянина, сталося чудо: у сонячних променях засяяло все місто.

Оповідання з діалогом "Розмова з краплею води"

Пригоди Краплі

Левицького Богдана Руслановича

Колись, давним-давно жила собі Крапля води. Вона відрізнялася від усіх крапель тим, що була дуже маленькою, тому інші краплі та рослини і комахи, серед яких вона жила, насміхалися з неї. І пішла Крапля світ за очі.

Довго ходила чи ні, аж трапилася Краплі на шляху велика Річка.

-         Річко, Річко, дозволь мені тебе перейти, - прокричала Крапля.

-         А навіщо це тобі? – здивувалася Ріка.

-         Я втекла з дому, бо не хотіла нікого засмучувати через те, що дуже маленька.

-         Сідай на кленовий листочок, а я підхоплю його і перенесу на інший берег.

Тільки ж тримайся міцніше, - промовила Річка.

         Крапля швиденько вхопилася за  листочок, високо підняла голову, примружила очі і весело наспівувала щось собі під ніс, поки Річка переносила її на інший берег.

-         Дякую тобі за допомогу! – сказала Крапля і рушила далі.

Довго ходила чи ні, та вийшла Крапля до безмежного Моря.

-         Море, Море, як мені тебе перейти? – спитала Крапля.

-         А навіщо це тобі?

-         Я втекла з дому. А ще  дуже хочу дізнатися, що знаходиться там, за горизонтом.

-         Сідай на гребінь хвилі та тримайся міцніше.

Море все вище і вище піднімало свою хвилю. Аж ось з-за хмари виглянуло Сонечко:

-         Йди до мене, - гукнуло воно. – З висоти видно геть усе.

-         Добре, - відповіла Крапля і піднялася в небо.

 Який же гарний світ навколо нас! Побачила Крапля свою рідну домівку. Інші краплі вже не здавалися їй такими великими, як раніше.

-         Я хочу додому, - прошепотіла Крапля.

Сонце посадило на хмаринку, і вітер поніс її додому.

-         Як же я потраплю на землю? – зітхнула сумно мала і заплакала.

Не помітила Крапля, як з хмаринки зірвалася і полетіла вниз. Усі радо вітали сестричку вдома. Не розуміла Крапля, чому змінилося до неї ставлення, а коли зазирнула у воду, то побачила, що вона вже не маленька, а велика і сильна. 

З того часу ніхто з Краплі не насміхався, а навіть трішки заздрили їй.